27 січня 2016 р виповнюється 125
років від дня народження відомого українського поета, перекладача і
громадського діяча Павла Григоровича Тичини. Його називали «князем української
поезії», бардом Української Народної Республіки. Сучасники порівнювали його з
еолової арфою і зі скрипкою Страдіварі. Академік С.А. Єфремов відгукувався про
нього так: «Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа». Поет
змусив звучати українське слово по-новому, відкривши в ньому неповторне
звучання і магію звуку. Його поезія наповнена музикою, любов'ю до країни, до
всього живого на землі.
Україно моя, моя люба
Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, —-
Чим тебе заспокою я — бідна людина,
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя!
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, —-
Чим тебе заспокою я — бідна людина,
Пожартуєм для розваги!
Гей життя, ставай, тремти!
Дай я з тебе посміюся.
Хто сміліший: я чи ти —
Подивлюся, подивлюся.
Горе?.. біль? — як жарт мине.
Скільки сили молодої!
Чи ж моя рука здригне,
Що йде битись без озброї?
Ой скажіть мені, скажіть,
Любі мої сестри, браття:
Що в житті вас так гнітить?
Чом нема у вас завзяття?
Там, де всесвіт я стягну,
Де від болю шаленію,
Пожартуєм для розваги!
Читаю душі ваші, наче книги, я
І сам цвіту — ридаю, як роса…
Ах, на землі одна, одна релігія —
Страждань краса.
Ви ніжно-стомлені,— троянди зломлені:
Ой, не цвісти вам знову, не цвісти.
Кричать ножі, серцями в серце встромлені:
Зглянись хоч Ти!
Ріка біжить, хлюпоче, грається.
На ній линяють весни, мов убір…
Ви плачете. Вам серце розривається:
Людина — звір.
О, не тривожтесь так, мої улюблені:
Людина — звір, в вас чия ж любов?
Ви всі — до храмів храму стежки згублені.
Немає коментарів:
Дописати коментар