06 лютого, 2016

Лірика душі Павла Тичини

 27 січня 2016 р виповнюється 125 років від дня народження відомого українського поета, перекладача і громадського діяча Павла Григоровича Тичини. Його називали «князем української поезії», бардом Української Народної Республіки. Сучасники порівнювали його з еолової арфою і зі скрипкою Страдіварі. Академік С.А. Єфремов відгукувався про нього так: «Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа».  Поет змусив звучати українське слово по-новому, відкривши в ньому неповторне звучання і магію звуку. Його поезія наповнена музикою, любов'ю до країни, до всього живого на землі.


Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, —-
Чим тебе заспокою я — бідна людина,
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя!


Павел Григорьевич был многогранной личностью: прекрасно рисовал, обладал абсолютным слухом, с детства пел в церковном хоре, великолепно играл на нескольких музыкальных инструментах, знал 15 иностранных языков. Его произведения дважды выдвигали на соискание Нобелевской премии, причем  не отечественные, а зарубежные ценители художественного слова. Но он отказался участвовать в конкурсе.
В разные годы Павел Тычина был наркомом просвещения, депутатом Верховного Совета СССР и Председателем Верховного Совета РСФСР, удостаивался высоких государственных наград и премий. Он был одним из тех, кого миновала участь многих представителей украинской элиты 20-х годов - эпохи «розстріляного Відродження».

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

 Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу….

Первые стихи Павел написал в 1906 г. Большое влияние на него оказали встречи с Михаилом Коцюбинским. В 1912 г. впервые напечатано стихотворение  «Вы знаете, как липа шелестит», а в 1918 - уже вышел его первый сборник «Солнечные кларнеты». Книга сразу же вознесла 27-летнего поэта  на вершину Парнаса.
В наследии поэта, кроме большого количества поэтических сборников - около пятнадцати  поэм.

Я сказав тобі лиш слово —
Вколо ж шум який піднявся:
В небі сонце задзвеніло,
Гай далекий засміявся.
Подививсь я в твої очі.
Стиснув руку в любій муці.
Білі гуси ген за ставом
Розлетілися по луці…
Заглянув я в твою душу.
До серденька притулився.
Бачу — вишні розцвітають.
Чую — тихий спів полився.
Ах, це десь весна танцює,
Розтопивши білу кригу! —
Переповнений любов’ю,
Я одкрив кохання книгу.

                 
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій,
Пожартуєм для розваги!
Гей життя, ставай, тремти!
Дай я з тебе посміюся.
Хто сміліший: я чи ти —
Подивлюся, подивлюся.
Горе?.. біль? — як жарт мине.
Скільки сили молодої!
Чи ж моя рука здригне,
Що йде битись без озброї?
Ой скажіть мені, скажіть,
Любі мої сестри, браття:
Що в житті вас так гнітить?
Чом нема у вас завзяття?
Там, де всесвіт я стягну,
Де від болю шаленію,
Там ніяк вас не збагну,
Вас ніяк не розумію.
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій,
Пожартуєм для розваги!

                 
Читаю душі ваші, наче книги, я
І сам цвіту — ридаю, як роса…
Ах, на землі одна, одна релігія —
Страждань краса.

Ви ніжно-стомлені,— троянди зломлені:
Ой, не цвісти вам знову, не цвісти.
Кричать ножі, серцями в серце встромлені:
Зглянись хоч Ти!

Ріка біжить, хлюпоче, грається.
На ній линяють весни, мов убір…
Ви плачете. Вам серце розривається:
Людина — звір.

О, не тривожтесь так, мої улюблені:
Людина — звір, в вас чия ж любов?
Ви всі — до храмів храму стежки згублені.

Немає коментарів:

Дописати коментар